Народ допоможіть, потрібно записати спогади про війну! Допоможіть будь ласка!

Народ допоможіть,потрібно записати спогади про війну!!!Допоможіть будь ласка!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

    Батько разом з іншими спеціалістами лишився в місті для завершення евакуації обладнання енергопідприємства на Урал, а згодом був зачислений в групу підривників, які мали підривати заводи, шахти, електростанції і підстанції перед самим приходом німців. Уже коли я був дорослим, я почув від нього розповідь про випадок тих часів, який стався на одній з вугільних копалень. Місцеве населення, в основному жінки разом з дітьми, виступили з протестом проти підриву шахти. Вони казали: «Шахта – єдина можливість заробітку для наших чоловіків» (шахтарів на фронт не брали, вони мали броню). Люди знали з досвіду громадянської війни, що яка б влада не була, вугілля було потрібне усім – і червоним, і білим, і петлюрівцям, і махновцям, і що буде він потрібний і німцям, тому шахту хотіли зберегти у працездатному стані. Про цей спротив доповіли куди треба і через день з’явився загін НКВС. Усіх мешканців рудника вишикували, а потім десяткували, тобто розстріляли кожного десятого, незважаючи на стать і вік. Більше подібних виступів не було. Однак в кінці листопада німці зупинили наступ перед самим містом, тому підриви намічених об’єктів було припинено. Більше того, з весною почали відбудовувати те, що вже було підірване. Очевидно в Кремлі вирішили, що після розгрому німців під Москвою, подальшого наступу німців вже не буде. На Донбас приїхав Нарком електростанцій Д. Г. Жимерин, щоб особисто керувати відбудовою електромережі.

    У червні до нас мала приїхати бабця з Кіровоградської області, яку ми довго чекали, але вона все не їхала і пізніше я довідався чому – на початку червня серед людей ширилися чутки про скорий початок війни з Німеччиною. Однак 14 червня була опублікована заява ТАРС, в якій чутки про початок війни називалися «брехливими і провокаційними». Повіривши цій заяві, бабця до нас приїхала, а вже на другий день почалася війна. Повернутися додому вона вже не змогла, бо усі пасажирські рейси на захід були скасовані – туди переправлялися війська і військова техніка. Вже влітку стало ясно, що німці скоро можуть дійти до Донбасу, тому усе цивільне населення було залучене до побудови оборонних споруд довкола міста – глибокого протитанкового рову з валом, а старий кар’єр засипався землею, щоб через нього могла пройти дорога у західному напрямку. Майже зразу з початком війни почалися проблеми з харчуванням, бо пам’ятаю, як був радий, коли мама принесла пиріжок з горохом. Як виявилося пізніше, побудовані споруди жодної користі не дали, бо Червона Армія місто не боронила, а покинула його за три дні до приходу німців. Населення скористалося безвладдям, щоб грабувати магазини і склади продовольчих та промислових товарів.

    Як не дивно, ворог у місто вступив в особі лише одного велосипедиста-розвідника, який приїхав тою самою новозбудованою ґрунтовою дорогою. Побачивши, що жодних слідів Червоної Армії нема, він повернув назад і через кілька годин в місто вступили окупанти в значно більшій кількості. Але це було вже в 1942 році, коли нашої родини в місті вже не було. В листопаді ми всі, крім тата, були відправлені в евакуацію невідомо куди. Як я розумію, відправляли лише родини відповідальних працівників і комуністів. Батько був спеціалістом у новій на той час галузі електроавтоматики і одночасно був членом партії, тому ми опинилися серед «обраних». Перед евакуацією була страшенна паніка, німець був вже в кільканадцяти кілометрах від міста, збори в дорогу робилися поспіхом, з собою не дозволялося брати багато речей, лише найбільш необхідне, бо у вагонах було мало місця. Нас посадили на вантажівку і повезли на залізничну станцію, а ті, хто лишався, дивилися на від’їжджаючих з докором, заздрістю, а дехто і зі злістю. В маленькі товарні вагони, так звані «телятники», обладнані чотирма нарами у два поверхи, завантажувано по вісім родин, і при першій нагоді вагони чіплялися до будь-якого составу, який мав рухатися у східному напрямку.

  • Я народився у 1937 р. в місті, яке тоді називалося Серго, а тепер – Стаханов Луганської області. На початок війни мені було лише чотири роки, але я добре пам’ятаю день 22 червня 1941 р., коли по радіо об’явили про початок війни з Німеччиною, і усі в напруженні чекали на виступ В.М. Молотова. У своєму виступі тодішній нарком закордонних справ сповістив, що Німеччина, не пред’явивши жодних претензій, напала на Радянський Союз без оголошення війни, хоча через кілька років вияснилося, що посол Німеччини Шуленберг тої ж ночі передав Молотову ноту з формальним проголошенням війни, на що нарком у розпачі спитав: «Чим ми таке заслужили?»